Напередодні Дня пам’яті, присвяченому сороковим роковинам Чорнобильської катастрофи , з метою вшанування мужності, самовідданості та високого професіоналізму учасників ліквідації аварії ,увічнення пам’яті загиблих, , в Олександрівському професійному аграрному ліцеї було проведено Остапчук Інною виховну годину «Чорнобиль: 40 років болю. Хто ми в цій трагедії?»
Минуло сорок років, але той квітневий ранок і досі відгукується в серцях глухим болем. Днями ми зібралися у тісному колі, щоб не просто згадати дати, а поговорити про найважливіше — про людський фактор. Наш захід «Чорнобиль: 40 років болю» пройшов у форматі відвертої бесіди, де головним мерилом історії стала людина.Ми поставили собі жорстке, але чесне питання: де проходить межа між «людиною» та «нелюдом»?Під час розповіді ми згадували тих, хто став Людьми з великої літери. Це ліквідатори, які йшли у вогонь і невидиму смерть, знаючи, що шансів повернутися мало. Це лікарі, які до останнього тримали за руки приречених пацієнтів. Це звичайні сусіди, які ділилися останнім під час поспішної евакуації. Їхній вибір — це жертовність і любов, що виявилися сильнішими за радіацію.Але була й інша сторона — «нелюди». Ті, хто заради кар’єри чи «спокою нагорі» підписував накази про замовчування правди. Ті, хто виводив людей на святкові демонстрації під радіоактивний дощ. Ті, хто кидав підлеглих у пекло без належного захисту, просто щоб врятувати свої крісла.Про що ми говорили з аудиторією?
Наша бесіда не була про технічні помилки реактора. Вона була про іспит на людяність, який кожен складає щодня. Ми дійшли висновку: трагедія ЧАЕС — це не лише про минуле, це про нашу відповідальність сьогодні. Кожен наш вчинок, кожне слово правди чи брехні визначає, ким ми є в ланцюжку історії. 40 років болю навчили нас головному: техніка може вийти з ладу, але совість повинна працювати безперебійно.
